Не натаскувати, а розвивати.

(До школи готуємо змалку)

Ще кілька десятиріч тому проблема підготовки дітей до школи не була такою гострою, як сьогодні. Нині ситуація круто змінилася. Постійно доводиться чути від батьків, бабусь, дідусів, педагогів про складнощі адаптації дітей до шкільного навчання. Чому це відбувається? Причин багато. Серед них напружений ритм життя у школі й поза нею і переповненість класів, і недостатній для роботи з 6-річними першокласниками рівень кваліфікації вчителів, і відсутність у багатьох школах належних умов для організації життєдіяльності 6-річних школяриків, і дефіцит якісних сучасних засобів навчання тощо.

Проте останнім часом усе більше почали говорити про необхідність, по-перше, підготовки малят упродовж дошкільного періоду не власне до шкільного навчання, а до нових умов життя дитини взагалі та подальшої адаптації до них, а, по-друге, про врахування факту "помолодшання" середньостатистичного першокласника на один рік при визначенні психологічних підходів до вибору змісту, методів і засобів педагогічного впливу на дошкільника, якого ще тільки готують до зміни соціального статусу, і на дитину, яка його вже змінила, ставши молодшим школярем, але залишившись при цьому старшим дошкільником за психологічним віком. Така постановка питання цілком справедлива, якщо врахувати, що головні труднощі не стільки в зовнішніх умовах, скільки у внутрішніх станах, особливостях, рівнях розвитку дітей, які приходять до школи (саме розвитку, а не навченості). І річ не в тім, що цей рівень недостатній. Навпаки, до школи приходить чимало розумненьких, розвинених діточок. Проте, як виявляється, напрямок та якість їхнього розвитку здебільшого не відповідають вимогам школи.

Батьки щиро хочуть допомогти синові чи доньці добре підготуватися до школи, витрачають на це багато часу, сил та ще й коштів. А результат, на жаль, не завжди виправдовує сподівання. Чому? Відповідь у тому, що саме розуміють пересічні батьки під підготовкою дітей до школи. Вони дуже засмучуються, коли їхні розумники не дуже цікавляться літерами, не бажають учитися читати, лічити, виконувати арифметичні дії, хоча дорослі активно спонукають своїх малюків до цього. Саме орієнтуючись на відповідні вміння дітей (непогано читає, впевнено рахує, знає багато віршів), батьки зважалися у недалекому минулому віддавати сина чи доньку до школи у 6 (а не в 7) років.

А тепер окремі тата й мами, додавши до такого "підготовчого курсу" заняття з іноземної мови, елементарне володіння комп'ютером, також вважають своїх дітей готовими до школи. І сьогодні досить часто такі показники, попри нові дитино-центристські тенденції, компетентнісний підхід в освіті дошкільнят, вважаються переконливими і бажаними при прийомі дітей до першого класу. Проте згодом і вчителі, і батьки, а, головне, діти стикаються з неабиякими труднощами.

Чому виникають проблеми?

На що ж скаржаться вчителі? "Кмітливий, але незібраний", "неуважний", "відволікається, думками відсутній","багато розмовляє, відволікає інших". Здебільшого серйозним каменем спотикання було і лишається навчання грамоти. Факт, що через недостатнє володіння читанням і письмом дитині у школі важко даються й інші предмети, адже задачку, наприклад, треба швидко прочитати й осмислити, а розв'язання записати. Як же відбувається оволодіння початками грамоти в повсякденному дитячому бутті?

Певно, більшість батьків помічали, як їхні 4-5-річні дітлахи починають цікавитися літерами. Сучасні дослідження свідчать, що такі прояви спостерішаються й у 3-4-річних. Принагідно зазначимо: Державна базова програма розвитку дитини дошкільного віку "Я у Світі" визначає старший дошкільний вік як найсприятливіший для навчання дітей елементів грамоти, в тому числі і початків читання, при цьому допускаючи можливість прояву в дітей інтересу до писемного мовлення і на більш ранніх вікових стадіях та задоволення цього інтересу домірними вікові способами.

Звісно, таким малятам до читання ще далеко. Звертаючи увагу на значки-літери на вуличних вивісках, у книжечках, газетах, вони активно розпитують про них у дорослих, оскільки цікавляться всім у силу вікової допитливості. Як правило, діти залюбки знаходять у різних місцях і називають окремі літери, починають малювати їх. Так поступово накопичується певна кількість добре знайомих літер: у когось 5, у когось - і більше. Кількість тут не має значення, принципово важливим є настання того моменту, коли приходить розуміння: з літер можна скласти слово. Ось тоді дошкільнята починають "писати", нерідко навіть раніше, ніж читати. Маленька людина спершу вчиться діяти з цими значками-літерами, ніби маніпулювати ними; її цікавить, власне, процес такого "письма". Згодом малюк зможе вже й розібратися в тому, що написав він сам чи інші.

Буває, дитина, знаючи окремі літери, на початкових етапах читання називає послідовно всі букви у слові, не сполучаючи їх при цьому в цілісну змістову єдність (к, н, и, г, а). Тож, зрештою, може "прочитати" зовсім інше слово з однією тільки з перелічених нею літер (наприклад: "Катруся" - бо це, скажімо, її ім'я, а вона вже знає, що воно починається з "К"). І це зрозуміло, адже в неї ще не сформувалися потрібні для читання механізми. І "письмо" дошкільника досить характерне: пропущені голосні, порушений порядок літер, плутані права і ліва сторони, дзеркальне написання літер. Це природна стадія, яка передує появі наступної, коли дитина справді починає читати.

Аби малюк почав цікавитися літерами і малювати ("писати") їх, важливо забезпечити йому можливість часто зустрічатися з літерами у повсякденні.

Нагадаємо про такий цікавий, але дещо забутий спосіб ознайомлення з буквами, читанням та письмом, як листування. Раніше багато людей листувалися, тож отримання листа від знайомих чи рідних було зрозумілою і звичною для дитини подією. Нерідко в кінці листа робилися приписки друкованими літерами спеціально для адресата-дошкільника. Дорослі члени родини, готуючи відповідь, пропонували малюкові "написати" від себе кілька слів (привітання, повідомлення, подяку тощо).

Окрім листування, в культурних сім'ях минулого було багато того, що здається незвичним у сучасних родинах: музикування, декламування віршів, читання вголос для всієї родини, домашні вистави з попереднім розучуванням ролей та підгляданням "у папірець". У такому середовищі, насиченому писемною і усною мовленнєвою культурою, діти швидко вбирали в себе її основи.

Що ж відбувається із сучасною дитиною трьох-п'яти років після того, як вона почала писати перші букви і слова? Якщо малюка після таких перших спроб відразу змушувати до читання, можна отримати небажаний результат плюс негативну реакцію дитини на читання, книгу. На жаль, окремі батьки саме так і вчиняють, бо вважають: оскільки малюк знає літери, то й читати зможе. А це зовсім не так: дошкільник ще не вміє зливати звуки в склад, часто вимовляє про себе або вголос літери послідовно, а потім називає слово. Такий спосіб доволі легко укорінюється, якщо вчасно не навчити правильного читання. А коли дитину переучують уже у школі, вона нерідко опирається, і тоді гальмується темп навчальної діяльності не лише з грамоти, а й з інших предметів, оскільки малому першокласникові здається, що звичний для нього спосіб читання швидший, простіший і зручніший.

Отже, перш ніж перейти до читання, треба дати дитині можливість прожити, програти і повніше реалізувати цю стадію "першого письма". Про її завершення і готовність переходити до читання, свідчить те, що письмо перестає бути для дитини самоціллю, наприклад: малюк робить якісь записи для гри чи пише записки-повідомлення для когось із рідних, цілком свідомо намагаючись висловити на папері певну думку, хоча і припускаючись при цьому безлічі граматичних помилок. Ось коли й варто відродити дещо забутий обмін записками. Адресовану спеціально малюкові записочку з одного-двох-трьох-чотирьох слів можна використати як епізод у сюжетній грі чи вона може стосуватися повсякденного побуту. Такий обмін письмовими посланнями подекуди ефективніший за читання абетки.

Дошкільника зацікавлять й специфічно письмові ігри. Наприклад, гра "Запитання-відповіді": дорослий і дитина по черзі письмово відповідають на різні запитання, наприклад:"хто?", "з ким?", "що робив?", "коли?", "де?", "чим це скінчилося?", щоразу загинаючи аркуш так, щоб партнер не бачив чужих записів. У результаті всі записи утворюють смішну нісенітницю, яка викликає у дітей бурхливу радість. Краще, коли в цю гру грає кілька дітей та дорослих: буде смішніше, більше фантазії і варіантів.
Створюючи умови для читання, доступного розвитку дитини, дорослі сприяють включенню багатьох життєвих моментів в орбіту дитячої діяльності та інтересів. Наприклад, програма телепередач із знайомим словом "мультфільм", географічна карта з назвами річок і міст, театральна програмка, квиток у кіно - скрізь щось написано, всі написи щось означають, орієнтують у довкіллі, спонукають до подальшого ознайомлення з ним, є доброю практикою читання.

Цей спосіб розвитку писемного мовлення, на думку фахівців, - специфічно дошкільний, він органічно вплітається у повсякденне життя малюків, позбавляє навчальну діяльність дошколярика пресингу, примусовості, надає їй природного, ігрового характеру.
По-справжньому для "себе" дошкільнята читають рідко. Таке свідоме читання починається десь у 8-10 років.

Звісно, навчання дошкільнят елементів писемного мовлення (письма і читання) має місце в освітній роботі, але не слід форсувати формування у малят навичок, власне письма і читання, адже це - прерогатива школи. Більш адекватними можливостям і потребам дошкільного віку є розвиток дрібної моторики кистей рук, координації рухів очей і рук, уміння орієнтуватися на сторінці зошита та в клітинках і на рядках, елементарних графомоторних умінь, фонематичного слуху, ознайомлення зі словом і реченням, складом і звуком, літерами, навчання основ звукового аналізу, а на цьому ґрунті - первинного поскладового читання.

Важливо посилити саме розвивальний і виховний аспекти інтелектуальної підготовки дошкільнят, зробити акцент на формуванні мотивів пізнавальної діяльності, інтелектуальних почуттів, інтересів, розвитку психічних процесів, вольових якостей, емоційної сфери тощо.

З огляду на сказане, зрозуміло, що правильний підхід до навчання елементів грамоти, - хоч і важливий чинник підготовки до школи, проте не єдиний і не головний. Готувати дитину треба не до шкільного навчання, а до нових умов шкільного життя взагалі. Маленькому школяреві бракує не стільки конкретних знань та вмінь, скільки, скажімо, здатності керувати своєю поведінкою, діяльністю, увагою.

Напружений темп сучасного життя змушує дорослих ущільнювати час на повсякденні справи. Погодьмося: нам завжди легше щось зробити власноруч, аніж чекати, допоки дитина впорається сама. Ось чому ми за інерцією продовжуємо зав'язувати шапку, застібати ґудзики нашим уже й не таким маленьким синам і донькам.

Схожа ситуація складається згодом і з школою. Треба встигнути і погуляти, і зробити уроки, і відвідати позашкільні заняття в гуртках, секціях, і переглянути вечірню телепередачу, і вчасно лягти спати. Як бути мамі в такій ситуації? От вона й намагається якнайбільше полегшити шкільне життя свого дитяти: поля в зошиті відкреслить, обкладинки на зошити вдягне, портфель з вечора складе, носовичок у форму покладе.

Але за такої опіки дитині важко навчитися самостійності. Вона і на уроці, як удома, не стежить, на скільки клітинок відступити, де почати з великої літери, де поставити крапку тощо, адже звикла до того, що їй усе підкажуть і пальцем укажуть.

Зазвичай, батьки розуміють, що, звикаючи до опіки, дитина не стане самостійною. Справді, для чого їй напружуватися, коли й без того все робиться "за щучим велінням"? Цілком закономірно виникає батьківський сумнів і розгубленість - а що тепер робити? І не безпідставно: коли різко припинити розпочате опікування, то більш-менш налагоджене шкільне життя дитини може зруйнуватися, а це потягне за собою ланцюжок зауважень, поганих оцінок та інших негараздів. Сама ж дитина, як потрапить до розряду слабких учнів -так і залишиться у "слабачках", бо позбутися такої репутації буде зовсім непросто. Тож погодьтеся: легше запобігти труднощам, пов'язаним зі змінами усталеного способу життя, аніж їх долати.

Описаний вище спосіб покрокового керівництва діяльністю дитини (гіперопіка) формується не в шкільному віці, а раніше. Наші дошколярики часто-густо не вміють швидко, а, головне, самостійно їсти й вдягатися, не затримуючи інших, займати себе справою, досягати поставлених ігрових цілей, завершувати розпочате, систематично виконувати найпростіші домашні обов'язки тощо. Отже, розв'язувати цю проблему слід упродовж усього дошкільного періоду, бо братися за неї тільки в останній передшкільний рік - запізно (хоча не безнадійно!).

Властивість, необхідна малюкові для формування самостійності й відповідальності, визначається психологами як довільність психічних процесів. У маленької дитини поведінка і психічні процеси регулюються на мимовільному рівні.

У шкільному навчанні головне - довільна регуляція дій (вимагається спокійно сидіти на уроці, не відволікаючись, слухати і запам'ятовувати), хоча вчителі початкових класів і роблять спроби знизити "вольовий пресинг" на психічні процеси дітей і зробити навчальний матеріал цікавим для них, а методики - ігровими, особистісно орієнтованими, індивідуально адаптованими.

Здатність утримувати інтерес до не дуже цікавої, але потрібної справи розвивається в повсякденному житті дитини в сім'ї та дошкільному закладі. Найсприятливіший ґрунт для формування довільності - спілкування з дорослими, іншими дітьми, буденні справи, прогулянки, продуктивна діяльність (малювання, ліплення, художня праця тощо). Пріоритетного значення тут набуває гра як провідна діяльність у дошкільному дитинстві, оскільки вона водночас і приваблює малюка, і вимагає від нього довільних дій (тримати під контролем загальний перебіг гри, виконувати свою роль, свої ігрові обов'язки та контактувати з іншими гравцями, а в творчій грі - ще й по ходу продумувати подальше розгортання сюжету, ігрового задуму).

Дорослим варто подумати про те, щоб усі дитячі справи (чи то поливання квітів, чи виготовлення святкової листівки) були для самого виконавця не лише зовні привабливими (взяти ножиці й щось різати, самому ввімкнути-вимкнути пилосос та повозити щіткою по підлозі). Істотніше надати цим справам осмисленості, вмотивованості й цільової визначеності; щоб цілі й мотиви були зрозумілими, близькими, значущими для конкретної дитини. Не варто затягувати стадію опори тільки на інтерес у розвитку діяльності дошкільника, важливо вчасно перейти до наступної, коли дитині цікаво щось зробити самій. Це потрібно для реалізації її подальших задумів стосовно себе самої, своїх справ та інших людей (щоб допомогти мамі, привітати дідуся, порадувати хвору подружку тощо).

З усього сказаного вище випливає нескладний висновок. Якщо батьки справді прагнуть допомогти своїй дитині підготуватися до школи, годі вже їм трактувати зміст цієї підготовки як накопичення якнайбільше знань, умінь, навичок (з читання, письма, лічби тощо). Малюків слід готувати до шкільного життя, а не до навчання.

Отже, завдання батьків і педагогів - створити умови для повноцінного, усвідомленого, змістовного проживання сином або донькою кожного дня, активного проникнення в різні сфери людського життя і природи, соціалізації дитячої особистості та озброєння на цій основі конкретними знаннями, вміннями та навичками.

О.Низковська. Ж-л «Дошкільне виховання №5, 2011р.